Сам на сам з собою ч. І

Кожного разу, коли я відчувала самотність, невпевненість у собі, тугу за чимось нездійсненним – тим, що так рвало мене на шматки з середини – я намагалась відволіктися…єдиним місцем, яке допомагало мені у цьому – був пляж. Я знала одне містечко, де я була впевнена – там мені ніхто не заважатиме у моєму бажанні  залишитися на самоті, якої я так прагнули, утікаючи від всього світу…

Цим місцем була південно-західна частина півострова, яку я жартівливо називала «диким пляжем», оскільки за той період (а це було 5 років), тут я не зустріла жодної людини…складалося таке враження, наче люди просто не помічали цієї частинки півострова, що не могло не тішити. Саме тут я почувалася  «як вдома». І саме тепер я зрозуміла істину суть цих слів.

Безкрає небо так і манило своєю бездонністю…ні  хмаринки …чистий простір, який притягує своєю голубизною і загадкою…на долю секунди примушує забути про все на світі, безкінечність так і манить в даль, - важко було уявити, що десь, таки є  кінець неба… Та  океан – такий та спокійний, у ясну погоду. Але сьогодні, він ніби змінився…ніби сам собі не вірив : посилав до берега хвилю за хвилею, намагаючись розказати щось таке, що могло б прояснити погляд смертної людини на такі очевидні для природи речі, яких не здатен осягнути людський розум…навіть, теплий пісок наче шепотів мені щось…розказуючи ті свої історії, які траплялися на березі океану століття за століттям…ніхто з людей не знав їх достеменно – для них це було загадкою…загадкою, яку ніхто не міг розгадати – в тому числі і я…

Я запитувала себе : чому все саме так, а не інакше?...чому людський розум не здатний навіть на крок наблизитися до того, що вважалося НЕНОРМАЛЬНИМ?...чому ніхто не міг подумати, що все – таки правда - є кращою…навіть, якщо вона не настільки солодка, як брехня?…